Для відпочинку від серйозних писаній ось вам не дуже серйозне. Строго не судіть - написане мною ще кілька років тому назад.

Детектив

            Був прекрасний літній ранок. На голих, чорних деревах сиділи механічні пташки і цвірінькали пісні із репертуару групи „Rammstein”. Люди, що проживали в невеличких і страшних хатах потроху прокидалися. А з-під землі тягнулися до сонця механічні квіти. Отож, день починався як завжди. Аж ось з однієї хатини вийшла старенька бабуся і побачила на сходах пошматований труп. Прекрасний день був перетворений на жах. На крик бабусі збіглися всі сусіди. Ще через трохи тут вже був дільничний міліціонер. Картина була жахлива: на сходах лежали криваві шматки. Такого звірячого вбивства містечко не знало вже років двадцять.

            — Сволота! Мій улюблений і єдиний Барсик! Нелюди! — кричала в сльозах бабуся.

            — Ой! Хто ж міг таке зробити? Ай-я-я-я-й, — чулося з натовпу.

            — Тихіше, громадяни! Дайте розібратися, — прокричав міліціонер.

            Василь був молодий хлопець, в міліції тільки рік. І справу з вбивством він отримав вперше. Криваве місиво було впізнане бабусею — це був її домашній кіт Барсик. Отож, залишалося питання хто, як і навіщо це зробив. Василь опитав сусідів, знайомих бабусі, але ніхто нічого не бачив і не чув. Аж раптом, він звернув увагу на те, що крові на сходах було не дуже багато, а з такого великого кота її мала бути ціла калюжа. „Отже, Барсика вбили не тут, а тоді шматки підкинули бабусі на сходи”, — дійшов висновку Василь.

            — Де ваш кіт любив гуляти? — спитав він бабусі.

            — Гуляти? Ну, — крізь плач промовляла бабця, — в мому дворі, в сусідських. Далеко від хати він не відходив…

            — Що ж… треба обстежити сусідські подвір’я.

            Василь в супроводі бабусиних сусідів ходив до кожного з них у двір і шукав, але не знав що. Добре було б взяти з собою міліцейську собаку, але вона була тільки одна і та зайнята іншим розслідуванням. Аж ось в одному дворі Василь звернув увагу на те, що серед квіток було пусте місце.

            — Чому у вас там немає квіток? — тикнув він пальцем.

            — А яке це має відношення до вбивства? — запитав Гаврило, власник подвір’я.

            — Відповідайте на питання! — підвищив голос міліціонер.

            — Ну… поламалися…

            — Як?! Ні в кого не ламаються, а у вас поламалися?!

            — Ну… вчора в мене були гості, хтось наступив…

            — Гості? Це збільшує коло підозрюваних. Розказуйте хто у вас був, — Василь дістав записник і ручку.

            Міліціонер записав чотири прізвища. Подякував за надану інформацію і пішов провідати гостей. У перших двох він не дізнався нічого цікавого. А от третій розповів дещо нове:

            — Я вчора пішов із своїм другом, Гришой, на вечірку до Гаврила…

            — Вибачте, як звали друга? — перебив Василь.

            — Ну, Григорук Григорій…

            — Гм, у мене в списку такого немає. Гаврило не казав, що той приходив.

            — Та він точно був, я помню, Гриша ше брав з собою хом’яка, щоб він з Гавриловою хом’ячихою спарувався. Хом’ячки зараз дуже дорогі.

            — Всі тварини зараз дуже цінні… І за вбивство кота покарання буде не гірше як за вбивство людини. Ну, продовжуйте.

            — А далі ми сіли за стіл і я більше нічого не пам’ятаю. Прокинувся вже вдома…

            — Що ж, дякую. Треба навідатися до вашого друга…

            Василь ішов і думав, який може бути зв’язок між другом, хом’яками і котом. Головоломка не складалася. Так задумався, що ледь не проминув потрібної хати. Постукав у двері. Григорій відчинив і побачивши міліцію, йому стало трохи не по собі.

            — Ви були вчора у Гаврила? — запитав Василь.

            — Був… А що трапилось?

            Василь розказав про вбивство кота. Григорій відповів, що нічого не знає. Василь подумав, що або хтось із опитаних бреше, або ж і справді вони нічого не знають і тоді „слідство зайде в тупик”.

            — Ви брали з собою хом’яка? Покажіть його будь-ласка.

            Григорій приніс невеличкого білого хом’яка.

            — Такий хом’як коштує напевне тисячі дві, — промовив Василь, намагаючись побачити якусь реакцію з боку Григорія.

            — Так, хом’як дуже дорогий, — так само спокійно відповідав власник.

            Не дізнавшись більш нічого Василь пішов. Очевидно, думав він, що Гаврило і Григорій займаються тим, що продають хом’ячків і заробляють цим немало. Але чому Гаврило це приховав? Адже тут немає нічого протизаконного. З такими думками Василь знову прийшов до Гаврила.

            — Чому ви не сказали, що до вас вчора приходив Григорій? — запитав міліціонер.

            — Ну, — зам’явся Гаврило, — забув…

            — Як забули? Ви забули, що до вас приходив Гаврило, щоб розмножувати і продавати хом’яків? Ви щось, напевне, приховуєте.

            — Та я нічого не приховую. Справді, вчора він до мене приходив із своїм хом’яком. Ми так заробляємо гроші. І яке це має відношення до кота?

            — Я теж хотів би це знати. А ще якісь тварини у вас є, окрім хом’ячихи?

            — Ні, нема…

            Василю щось підказувало, що Гаврило каже не всю правду.

            — Можна побачити вашу хом’ячиху? — запитав міліціонер.

            — Вона зараз спить…

            — Я тихенько підійду, я лиш хочу побачити.

            — Ну, добре… Ідіть сюди.

            Вони підійшли до невеличкого акваріуму, в якому була насипана тирса, трохи їжі.

            — Ну, і де ж ваша хом’ячиха? — підозріло запитав Василь.

            — Як? То ж була! Куди вона могла подітися? — викрикував у відчаї Гаврило.

            — Може, вона спить? — з кривою посмішкою спитав Василь.

            — Що ви хочете цим сказати?

            — А те, що ви брешете, а отже, ви в мене головний підозрюваний.

            — Я вам кажу, що вона спала! Може, вилізла з акваріуму і десь заховалася…

            — Ви що, знущаєтесь? Я бачив хом’яка Григорія. Він і до половини стінки акваріуму не дістане!

            Гаврило мовчав. Він не знав, що сказати.

            — То де ваша хом’ячиха?

            — Не знаю… Вчора ж були гості, може хто вкрав, — шукав виправдання Гаврило.

            — То до Вас приходили такі гості, що можуть у вас щось вкрасти? І ви тільки що дізналися про пропажу такої дорогої хом’ячихи? Брехня!

            Гаврило намагався щось сказати, але Василь продовжував:

            — Ви вчора вигулювали хом’ячиху надворі, а той кіт її з’їв. Він попався Вам у тих квітках, де Ви його і зарубали. Квітки Ви вирвали, бо на них були сліди крові. Так, пане Гавриле?

            Гаврило був шокований:

            — Я стільки грошей викинув на цю хом’ячиху. Але я на ній мав заробити вдесятеро більше. А цей клятий кіт! І я не витримав… Чому йому можна вбивати тварин, а мені не можна?

            — Бо він того не розуміє. А тварин у нас залишилося зовсім мало. Майже всі занесені до Червоної Книги, крім тарганів і пацюків. Кіт убив одну тварину, а Ви — ще одну. Ви мусите відшкодувати збитки. 6 тисяч — бабусі і 30 тисяч — державі.

            — Ви мене вбили, — сказав Гаврило, вихопив пістолета і застрелився.

            Вбивство було розплутане, справу закрили, Василя нагородили і підвищили. А на Землі лишилось на три істоти менше.